Прихильностi помилковi й істинні
Фiлософський термiн "прихильностi" означає стан сильної й тривалої "прикрiпленостi" людини своїми індріями до якихось об'єктiв. Це можуть бути батьки, дiти, чоловiк i жiнка, об'єкти сексуального потяга, грошi, предмети розкошi, високе положення в суспiльствi, улюблена трудова дiяльнiсть, друзi, власне тiло, тi або iншi види їжi, алкогольнi напої, тютюн, iншi психоделіки; можуть бути прихильностi до азартних iгор i т.ін.
Тобто ми бачимо, що прихильностi можуть бути явно шкiдливими, не явно шкiдливими й досить позитивними для певних етапiв розвитку людини. Адже саме останнi часом змушують нас "ворушитися" у наших життєвих проявах, причому на високому емоцiйному рiвнi. Набагато гiрше, коли людина не рухається, живе лiниво.
Подивимося на аналогiю: автомобiль, судно — ними можна керувати тiльки в тому випадку, якщо вони рухаються щодо навколишнього субстрату; якщо ж вони не мають власного активно працюючого рушiя — направити їх кудись, повернути, обернути — украй важко або неможливо.
Так i людина: якщо вона живе активно, нехай хоч ще й не має вiрного розумiння сенсу свого життя й своєї Висшої Мети, — але його рух дозволяє Боговi створювати для нього багато навчальних ситуацiй. Тiльки тодi вiн розвивається, готовлячи себе до наступних духовних сходжень.
... У релiгiйнiй лiтературi iнодi можна зустрiти образ як би позитивних героїв, якi раптом кидали турботу про свої родини й iшли назавжди в пустельництво, сподiваючись на духовнi досягнення. Це пiдносилося в тiй лiтературi як гiдний наслiдування "обрив прихильностей".
Але нi, це не вiрно. Так рвати "прихильностi" не тiльки не виправдано з позицiї етики, але й безглуздо. Вони повиннi не рватися "вольовими актами", а замiнятися. Треба прагнути полюбити Бога. Це важко зробити вiдразу. Але треба поставити перед собою таку мету, просити Його допомогти. І любов до Бога тодi зможе рости в мiру того, як ми вивчаємо Його допитливим розумом через книги, духовнi бесiди, через особистi запити до Нього iз проханням показати, виявити Себе, дати вiдчути Його Любов, напоумити через Одкровення... Це й буде вiрний — для початку — розподiл своїх індрій.
Потiм, коли ми починаємо почувати реальну взаємнiсть любовi, прогрес взаємин iде ще швидше, любов поступово перетворюється в пристрасть, у нову прихильнiсть... І ця нова — істинна — прихильнiсть-пристрасть поступово витiсняє всi iншi.
... Я прожив своє життя саме так. Будучи вихованим в атеїстичному середовищi, я лише з 27 рокiв уперше почув про реальність буття Бога. Але в тi роки нiхто не мiг роз'яснити менi, що ж криється за цим словом. Православ'я дало першi мiстичнi переживання, але вiдповiдi про те, що таке Бог у ньому не виявилося: Отець там просто загублений. Хоча Вiн був центральною фiгурою в Навчаннi Ісуса Христа. Книги дали деяке розширення кругозору, але в тi роки не було нi однiєї, де все було б написане настiльки ж докладно й просто, як у тiй, що ви читаєте зараз.
У мене нiколи не було втiленого Гуру — духовного Вчителя, що знає всю дорогу до Бога. Їх тодi навколо, очевидно, не було зовсiм. І це — почасти добре. Тому що наявнiсть втiленого Гуру, з одного боку, так, дозволяє швидше й простiше одержувати пояснення й практичні технiкi для роботи над собою. Але, з iншого боку, спiлкування з Ним формує прихильнiсть до Нього як до тiлесної форми, а не до Його Свiдомостi; цiль у такому випадку виявляється не вищої, а промiжної, i не всi учнi виявляються в станi перемкнутися на Вищу Мету — на Свiдомiсть Бога-Отця.
Бог вiдразу поставив тодi передi мною — ученим, що мав уже солiдний досвiд наукових дослiджень, — вiдразу Вищу Мету — Самого Себе у всiй Всесвiтнiй Повнотi.
І я закохався в Нього.
А далi вже все було досить просто: я, що називається, "попер напролом". Я пiшов до Нього, за мною спрямовувалися iншi люди — велика кiлькiсть людей, що зміняли один одного. Але вони не витримували мою швидкiсть, мою iнтенсивнiсть. Хтось вiдходив спокiйно, хтось бунтував, вимагав "особої" любовi до себе, не одержуючи — ненавидiв. Хтось зраджував, роблячи пiдлостi, хтось обмовляв, навiть привселюдно. Хтось обкрадав. Найшлися навiть тi, хто вбивали моє тiло.
Але я йшов уперед, не оглядаючись, не закохуючись у людей i не вплутуючись у сварки, не мстячи навiть за пiдле, жорстоке вбивство, хоча й довiдався iмена своїх убивць. Я не дозволяв собi зупинитися через "прихильнiсть" до своєї честi, до престижу, до свого тiла, нарештi.
У мене не було нiколи платних учнiв, яким я продавав би свої вищi знання. У мене були друзi, яких я дуже любив. І я дарував їм себе, свiй духовний досвiд, жив для них i Бога. Не мiг же я продавати їм свою любов за грошi! Нагородою менi за допомогу їм були їх успiхи.
Я їх дуже любив. Але якщо вони вiдходили — я не був "прив'язаний" до них i вiдразу про них забував.
Я жодного разу не зробив — цілковито щиро — нi найменшої спроби повернути до себе кого-небудь, хто вiдiйшов вiд мене. Навпаки, я заохочував їх до вiдходу — щоб не перевантажити ношею знань, для них поки непосильною. Однi вiдходили, переставши розумiти мене, — Бог пiдводив iнших, бiльше готових... Я любив їх ще сильніше, тому що вони розумiли мене краще... Але я однаково не "прив'язувався" до них: у мене була головна любов — любов до Бога.
І скiльки б бруду не лили на мене заздрiсники, зрадники, наклепники — iз всiх суперечок я вийшов переможцем: Бог прийняв мене в Себе, я навчився зливатися з Ним в Обiймах Любовi. Я — перемiг! Перемiг не когось iншого. Ні! Перемiг, нiкому не заподiявши страждань, перемiг самого себе, ставши iншим — таким, яким потрiбний був Боговi.
Я — перемiг, i закликаю вас до тiєї ж Перемоги!
А за допомогу в досягненнi Перемоги я вдячний i Боговi, i всiм тим, хто йшли зі мною, хто любили й ненавидiли мене: через вас Бог збагачував мене й коригував мiй шлях по життю. Мир вам всiм!
